СПОГАДИ ГАННИ БАРВІНОК

Автори - Л. А. Пустовіт, О. В. Отземко

У ХІХ ст. з’являється ціле сузір’я українських письменниць, що відображали у своїй літературній творчості тогочасні реалії. Свої думки вони повіряли, в тому числі, спогадам і щоденникам, перші з яких з’явилися на початку ХІХ ст. Мемуари допомагають відновити безліч фактів, що не відбилися в інших джерелах, іноді можуть мати вирішальне значення для реконструкції тієї чи іншої події або процесу. Зважаючи на це, вивчення жіночих мемуарів даного періоду є досить актуальним. На їх тлі вимальовується образ жінки і тогочасного суспільства в її бачені та сприйняті.

Одним з яскравих прикладів жіночих мемуарів ХІХ ст. є спогади Ганни Барвінок. Життєвий шлях та різні грані творчості письменниці досліджували В. І. Подзігун, В. Ю. Пустовіт, Л. О. Смоляр та ін. Нашу статтю присвячено мемуарам Ганни Барвінок. Увагу зосереджено на спогадах про родину Білозерських та чоловіка Пантелеймона Куліша. Через спогади, думки письменниці ми намагаємось зрозуміти її саму, її особистість, її сприйняття навколишнього світу.

Олександра Михайлівна відобразила свій духовний стан, емоції, почуття та переживання в оповіданнях і спогадах, зокрема: «Голосіння по Шевченкові», «Кілька зустрічів з М. І. Костомаровим», «Довічний жаль (Спомини про П. Куліша)», «Спомини про знаємість П. Куліша з домом Білозерських», «Спомини А. М. Куліш (Ганни Барвінок)», «Згадка про Т. Шевченка (1847 р.)». Основну увагу в них приділено молодим рокам життя авторки, остання їх частина – «Спомини А. М. Куліш» – написана в 1911 р. Це рік смерті письменниці, що ймовірно завадило їй продовжити мемуари. 

Біографія Ганни Барвінок

Олександра Михайлівна Білозерська (Куліш), відома під літературним псевдонімом Ганна Барвінок, народилася в 1828 р. на Чернігівщині в родині землевласника Михайла Білозерського. Батько її був освіченою людиною. Мати, що походила із козацького роду, кохалася в українські мові, любила читати. У своїх звичках та побуті родина дуже близько стояла до селянського життя. Її брати були відомими у той часи діячами українського руху: Василь Білозерський – член Кирило-Мефодіївського братства, редактор першого  українського журналу «Основа», Микола Білозерський – фольклорист, етнограф, збирач історичних пісень. Олександра отримала домашню освіту, а також навчалася в приватних пансіонах.

У споминах за 1845 р. вона писала: «… пансіонерську освіту свою закінчила в 14 літ». Проте, самоосвіту не покидала протягом усього життя. Тож, Олександра Білозерська походила з непростої родини, вона зростала і формувалася як особистість в особливій атмосфері. Її оточували освіченні люди які певним чином вплинули на її світогляд та виховання. Це можна сказати і про її шлюб з Пантелеймоном Кулішем. 

 

У споминах «Знаємність Куліша з родиною Білозерських» письменниця згадує свою родину, дім і атмосферу, що панувала у ньому: «1845 рік. 24 грудня. Кутя. Хутір Мотронівка… Серед столової у великому панському будинку стоїть столітній круглий стіл; уже ніжки й шашелюки поточили – красиві – та він дорогий… Не одно покоління на ньому уже обідало, росло і хороші речі говорило, весілля справляло. Говорили про бувальщину, про старовину, про просвіту, як її поновляти далі – новим потягом». «У столовій стоїть шафа, покрита чорним лаком, з стеклянною посудою, з старинними великими чашками, з хорошого фарфору і великими ушками позолоченими із малюнками жіночих, не відомих лиць. Різні кружки старинні, великі бокали розмальовані золотом… Се все навидноті – видно крізь стиклянні вітрини… Далі до низу йдуть три комоди; де замок, що ключ вкладати там головка лева – мідна красивої роботи… Із гори до дошки, по боках мідні колони дуже хорошої роботи, особливо на прикінцях. Ся шафа значна й тим, що все відбивала темперамент настрою душі хазяйки. Як вона йде до нарошного, що приїхав з пошти, привіз їй листи от дітей, то ся шафа нервово доложує, що пані йде за листом похапцем і шафа ходора ходить і дзеленчить, бо поміст трясеться».

Важко не помітити, що авторка великої уваги надає деталям неначе за допомогою них з любов’ю розкриває душу самого будинку та атмосферу, що там панує. А цю атмосферу створюють самі господарі. І та шафа, що стоїть у столовій, яка відбивала темперамент господині будинку, матері Олександри, настільки точно і тонко змальована. Олександра описує її до найменшої деталі та її наповнення. Лише з описів будинку та певних деталей постає картина атмосфери в якій сформувалася особистість Олексадри. «Звали з боку «благословенне сімейство» – оцю сімю».

Знайомство з Пантелеймоном Кулішем

Ми не можемо повністю розкрити особистість Ганни Барвінок без розуміння ролі Пателеймона Куліша в її житті. Адже він і був її життям. Навіть для тих, хто лише поверхово обізнаний з історією національно-духовного відродження України, ім’я та постать Ганни Барвінок невіддільні від життя та справ її уславленого чоловіка – Пантелеймона Олександровича Куліша, мабуть, найсуперечливішого з класиків нашої літератури, та й культури загалом. Усе її життя крутиться навколо П. Куліша вона ним жила і дихала. Усю себе віддавала йому.

15-річна Олександра та її майбутній чоловік (старший від неї на дев’ять років) познайомилися на хуторі Мотроновка, де жила родина Білозерських. Куліш, уже багатообіцяючий письменник, приїхав туди погостювати на запрошення свого друга, Василя Білозерського, рідного брата Олександри. Цю подію письменниця описує у «Споминах про знаємність Куліша із домом Білозерських». Весілля молодих відбулося 24 січня 1847 р., «старшим боярином» на тому весіллі був сам Тарас Шевченко, який так і сипав жартами, дотепами. Це був найяскравіший спогад її життя – весілля з Пантелеймоном Кулішем.

«В широкі залі було наче заграва: по стінах лямпи позасвічувані. Ми сіли за вечерю… Величезний стяг столів серед великої залі був гарно сервірований. Гостей – осіб півтораста. Шевченко, Василь, Микола Данилович манячіли; вони сиділи проти молодих з другого боку, посеред стола. Свічки перед молодими в стакані з житом, в парі зв’язані пишною білою атласною стрічкою-бантом. І я все стежила чи рівно свічки горять. Так і життє наше буде в рівновазі…». «Музика гримить, шампанське піниться, затички в стелю б’ють…, а тут поруч і зоря мого щасття… А мама! Щаслива… подивилась на своїх дітей і на невгомонних своїх гостей та піде. Бокали дзвеніли, пінились клубом, хлопали, розбивались… плескали під стелю, кричали: гірко! гірко! та я мов дикарка, раз удостоїла таки жениха поцілувати… Боже що то за вечеря була! Гучна, весела, щаслива!...».

Із спогадів видно, що в цей момент не було щасливішої людини у всьому світі за Олександру. Весілля – найяскравіший спогад її життя, адже вона дійсно кохала Куліша всією душею. А після весілля: «Негайно треба було виїздити за границю… Боже мій! І матусю зоставляти саму… І в такому збудженому стані була душа моя. Я остання, і я, я кидаю її… а серце ще більше стислось». «Приїхавши у Київ Куліш зробив вечірку. Згуртував увесь цвіт України. Тут були Костомаров, Шевченко, брат Василь, Гулак, Опанас Маркович, Навроцький та багато інших. Я була зачарована… Боже мій! Куди я попала, що за лиця розумні, очі освітлені високою ідеєю, палали вогнем енергії… Я почувала себе в храмі Божім… Душа моя була наповнена якимсь святим, величним чуттям. Груди мої підіймалися високо, а серце  билось прискореним темпом. Я у той вечір мов виросла».

Літературний талант Ганни Барвінок

Олександра Михайлівна, незважаючи на неабиякий літературний талант, була дуже скромною й вимогливою до себе. Їй завжди здавалося, що знає мало. Увесь її світ був навколо Куліша, для неї він був усім. Часто недооцінюючи себе вона відсувала свої інтереси на другий план, адже на першому у неї був Куліш. 

«Перемогти у собі гонор самолюбства та йти під впливом дужчого треба було, хоч бувши дуже скромною, невпевненою в собі, не признаючи за собою ніяких літературних здібностей, ніяких знаній освіти…». Та Куліш бачив у Олександрі великий талант, саме за його ініціативи вона розпочала писати, а згодом розвинула свою літературну діяльність. За яскравою постаттю Куліша вона не помічала саму себе, чи можливо просто боялась повністю розкрити себе. Для Куліша Ганна Барвінок була натхненням: «Він каже: що я йому так потрібна для натхнення, як Форнарида для Рафаеля… Я й сама цього не усвідомлювала, не давала наче підстав так о собі думати. А щаслива була його щастям…».

 

У понад 50-річному (Куліш помер на початку лютого 1897 р., щойно відсвяткувавши разом з дружиною «золотий ювілей» того незабутнього весілля) подружньому житті Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок було більш ніж достатньою драматичних моментів. Молодій дружині (до речі, Олександра Михайлівна у своїх блискучих поетичних спогадах називає не раз свого чоловіка «моя дружина», це вельми цікаво!) доводилось стійко переносити приниження під час арешту і заслання Куліша до Тули, й виявляти дивовижно мудру терплячість під час «романів» Пантелеймона Олександровича, вигаданих і реальних, з іншими жінками. 

Після смерті чоловіка Олександра написала спомини «Довічний жаль». «Чого я, прокинувшись, так злякалась!... Се вже 11 літ пройшло, як я стратила дорогу дружину… і сльози полилися з очей, згадала 2-го лютого… 11 літ горя, сумного одиноцтва, моя «годинонько». Я зву тебе «годинонько», бо як я про тебе думаю, хоч і плачу, то здоров’я мені прибуває, як од «годинного» дня… Немає мої «годиноньки», що так міцно підтримувала мої духовні сили… Треба було разом помирати… Мій орле сизокрилий, мою печаль пекельну – не заїсти, не запити… О Боже!... скінчилось…Світ мені затьмився…». Дітей у подружжя не було тому вся увага, тепло і любов Олександра віддавала Кулішу. Усе життя йому присвятила і навіть після його смерті зосталась вірна йому, та продовжила його справу. Зробила усе, щоб пам’ять про нього не згасла: «Треба кажуть, діло твоє, моя «годинонько», пильнувати, ділом тим тебе поминати… Твоє тільки святе ім’я мене зворушило… Падаючи, схиляючись, цілую стопи твої, од знемоги душевної встала. Творю твою волю по змозі».

ХІХ – поч. ХХ ст. – це період модернізації, час залучення жінок до участі в громадському житті. Жінки, які першими почали долучатися до громадських справ, були письменниці. Однією з таких була Олександра Михайлівка Куліш українська письменниця, яка увійшовши в історію української літератури в другій половині 50-х років ХІХ ст., створила кілька десятків оповідань, новел, безліч дрібних ескізів «з народних уст», поезій у прозі, художніх нарисів, а також мемуарів. 

Письменниця зростала і формувалася в особливій атмосфері. Її оточували освіченні люди, які вплинули на її світогляд і виховання. Це можна сказати і про її шлюб з Пантелеймоном Кулішем. Основну увагу в спогадах приділено молодим рокам життя авторки. Головною постаттю більшості спогадів Олександри Михайлівни є її чоловік. Через нього вона бачить світ і всіх навколо неї, та і саму себе. Окрім чоловіка, письменниця із захопленням згадувала про його друзів – Тараса Шевченка, Миколу Костомарова та ін. У споминах про спілкування з ними відчувається захоплення цими людьми, гордість з приводу того, що вона мала щастя бути з ними знайомою.

Її життя було не таке легке як здавалося, ця жінка пережила великий біль та з гордістю все це прийняла. Але крізь все життя вона пронесла захоплення своїм чоловіком, що відобразили її спогади, написані в різні роки.