Амалія Рубель і хроніки «союзянок»

До  140-річчя Українського жіночого руху редакція газети «Слово  правди» у співпраці  з Волинським пресклубом започатковує рубрику  «(Не)відомі українки», де розповідатимемо про українок – історичних постатей, які здійснили важливий внесок  у розвиток різних сфер життя, але недостатньо відомі широкому загалу.

Ім’я Амалії Рубель (у дівоцтві Модрицької) переважно відоме лиш тим, хто цікавиться історією «Союзу Українок». Або тим, хто вивчає відомі постаті Дрогобиччини й Станіславщини.

Поза тим ця жінка важлива для нас не лише як засновниця та багаторічна голова філій «Союзу Українок» у Дрогобичі і Станиславові, членкиня Головної управи Об’єднання українських жінок у Німеччина та секретарка Світової федерації об’єднаних жіночих організацій, але і як хронікерка, яка зафіксувала важливі події буремної доби. Вона описала діяльність «союзянок» у Станиславові, переслідування з боку польської, а згодом совєтської влади, виклики, перед якими поставали освічені й діяльні жінки, котрі прагнули суспільних змін, та крах, якого на довгі роки зазнав жіночий рух на підсовєтських землях.

Про Амалію, одну з перших вчительок, яка походила з «передміщанського» класу (тобто формально родини селян, які, втім, ментально й географічно, позаяк мешкали у передмісті, були ближчими до міста) у своєму дослідженні, присвяченому безпосередньо родині Модрицьких, розповідає письменниця Галина Пагутяк. Вона, зокрема, згадує, як активні учасниці жіночого руху, до яких належала й Амалія, допомогали Січовим Стрільцям в тилу. «Товариство провадить харитативну діяльність. Опікується вдовами, сиротами по полеглих, прохарчовує набірні відділи Січових стрільців. По містах, де не було жіночих організацій, збирають ліки, бандажі», – так описує сама Амалія діяльність жіночої громади Львова, яка саме змінила свою назву на «Союз українок», у 1917 році.

У 1934 році «Союз Українок» у Львові за ініціативи її очільниці Мілени Рудницької вирішує скликати у першому осередку цього жіночого руху, тобто у Станиславові, який очолює Амалія Рубель, великий конгрес. На нього прибуло близько 6000 учасниць не лише з усіх українських осередків, а також зі США й Канади. У своїх хроніках Амалія згадує, що всі часописи назвали цей конгрес чимось надзвичайним, писали про нього як про потужну жіночу маніфестацію та успішно складений іспит на зрілість жінок. Негативно відгукнулися лише окремі партії – зокрема, комуністична, яка розклеювала по місту афіші із закликом бойкотувати захід.

Воно й не дивно, адже жінки говорили, зокрема, про голод, який спустошує ту частину України, яка входила до складу УРСР. У 1934 році «союзянки» вголос говорили про те, що у підсовєтській Україні померло від голоду більше 10 мільйонів людей, використовували міжнародні зв’язки, аби привернути увагу громадськості, зокрема питання про надання допомоги українцям, які жили під совєтами, порушив на засіданні Ліги націй секретар цієї організації доктор Аменс. Проте совєти цю гуманітарну акцію, які намагалися провести «союзянки», не допустили. Лише декому вдалося переслати допомогу на територію УРСР, і то суто для своєї родини, пише Амалія Рубель.

У 1935-1937 роках жіночий рух, зокрема в осередку, який очолює Амалія, переживає певний розквіт. У 1935 році починає виходити друковане видання союзянок – журнал «Жінка», створюється «Всесвітній союз українок» із центром у Львові, який через два роки збирає з’їзд, на який приїжджають керівниці осередків із багатьох країн.

Але вже наступного року починаються утиски. У хроніках Амалії Рубель ідеться про те, що польська влада закриває Центральне товариство «Союзу українок» у Варшаві, конфіскувавши всі акти і книги, а також припиняє його діяльність у Львові та решті осередків. У 1939-1940 роках трьох молодих «союзянок» арештовують за доносом польського агента і засуджують до смертної кари за буцімто приналежність до таємної організації.

А 1941 рік став для активних учасниць жіночого руху, як і для всієї української громади, ще страшнішим. «Терор страшний панує. Вивозять людей масово. Молодь забирають до війська. Висилають на вишкіл в Росію. Молодь втікає в ліси, зате забирають їхні родини і вивозять в Росію. Розпука огортає людей. Тікають кудись і ховаються. Панування большевиків хитається, і тому завели такий терор. З Дрогобича вивезли інтелігентів», – пише Амалія Рубель.

Коли Німеччина оголосила війну «совєтам», і ті втекли із заходу України, союзянкам стало на крапелинку вільніше. Але що та, що та влада були окупаційними. Тож коли у 1944 році фронт пішов на захід, а до Станиславова почали наближатися більшовики, чимало української інтелігенції виїхало, усвідомлюючи, що на них знову чекатиме терор. Виїхала за кордон і Амалія Рубель. Але до кінця життя вона провадила активну громадську діяльність у колі посестер-«союзянок».

 

Віталіна МАКАРИК